Фіктивні заповідні об’єкти

Володимир Борейко, КЕКЦ

Фіктивні заповідні території нерідко входять в українські національні природні парки та регіональні ландшафтні парки. Як яскравий приклад абсурду та дискредитації заповідної справи можна навести створення найбільшого за площею в Україні та одного з найбільших у Європі національного природного парку «Подільські Товтри» у Хмельницькій області. Його площа становить 261,3 тис. га. Однак у гонитві за гігантоманією при організації парку в 1996 р. були допущені великі  помилки. По-перше, до парку повністю включили два адміністративні райони Хмельницької області – Кам’янець-Подільський та Чемеровецький та частково – Городоцький. А це означає, що до національного парку автоматично увійшло близько 210 сіл, дороги, 33 відкриті кар’єри загальною площею близько 817 га, а також рілля (близько 50 % території парку займають орні поля, де орють, сіють, використовують гербіциди та збирають урожай). Окрім цього у парку знаходяться й великі промислові підприємства – Кам’янець-Подільський цементний завод, Довжицький спиртовий завод та ін.

Внаслідок такого безвідповідального підходу заповідна зона парку складає всього 3,5 тис. га або 1,3% території парку, зона регульованої рекреації – 17,4 тис. га або 6,6% площі парку. Натомість господарська зона парку складає 240 тис. га або 91,8% площі парку. При цьому парку належить всього 4,5 тис. грн. га території або 1, 7% парку.

Для порівняння, в національних парках США, Канади, Індії, Швейцарії, багатьох країнах Африки заповідна зона займає 75-99% площі, в Європі – 50%, в Україні – близько 20%. Слід також мати на увазі, що у багатьох українських національних парках заповідна зона не становить єдиного цілого, а розосереджена територією парку невеликими ділянками («Голосіївський», «Сколівські Бескиди» та ін.). Що ще більше зменшує її екологічне значення. Відповідно до Закону України «Про природно-заповідний фонд України» території національних парків повинні мати «особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність.» . Проте яку «особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність» мають кар’єри, що діють,

цементний завод, села, дороги чи ріллю? Там ведеться звичайна господарська діяльність і про якусь там «заповідність» смішно говорити.

Відбувається розмивання меж заповідних об’єктів, девальвація поняття заповідності. Якщо цілі райони Хмельницької області з них населеними пунктами та промисловими об’єктами можна включати до національного парку, і ця територія де юре вже називається «заповідною», то може виникнути бажання включити до «заповідного» фонду взагалі всю територію України. Заповідність – це завжди заборона будь-якої господарської діяльності. За визначенням не може бути заповідним завод або орне поле. Це такий самий абсурд як «гарячий сніг» або «многодітна дівчина».

Необхідно  також ліквідувати саме юридичне поняття «господарська зона» у національних парках та регіональних ландшафтних парках, внісши для цього зміни до Закону України « « Про природно-заповідний фондУкраїни». Господарські зони у цих категоріях об’єктів ПЗФ- це відрижка радянської доби, це справжній «троянський кінь» у заповідній системі, що дозволяє легалізувати порушення заповідного режиму. У США чи Канаді, наприклад, де національні парки діють вже понад 100 років, жодних господарських зон немає.

15.09.2024   Рубрики: Борьба за заповедность, Новости