Недоліки заповідної системи України

Володимир Борейко, КЕКЦ

 

У національних природних парках України зона суворої охорони (заповідна зона) займає в середньому 10-20% від загальної площі парку (тільки у деяких НВП вона більша за 20-30%, а в деяких не перевищує 1–7%). На решті території НПП (а це в середньому 80-90% території), куди входять рекреаційна та господарська зони, допустима та проводиться лісогосподарська діяльність з різними типами рубокліси та інші форми використання території та втручання людини в природні процеси. При цьому, господарські зони та території без вилучення (які належать іншим природокористувачам) займають значну, або навіть більшу, частину території парків і практично не відрізняються від територій, що не охороняються.

 

Тому загалом національні парки України мають слабкий природоохоронний режим і не відповідають вимогам та критеріям МСОП, які прийняті для категорії «національний парк». Такий режим функціонування НПП України не дозволяє їм виконувати природоохоронну функцію, покладену на них, і насамперед щодо збереження екосистем у природному стані. При цьому заповідники теж більше е створюються. Якщо це не змінити, Україна згодом втратить природні ділянки в незміненому стані, і їх уже неможливо буде відновити в майбутньому.

Україна намагається довести показник заповідності до рівня європейських стандартів. Але що це за заповідні території, що створюються? Як правило, це ті, які набагато легше створити, ніж справжні заповідники, і значну частину яких потім можна буде використати з господарською та іншою метою. Це національні природні парки, які дуже далекі від міжнародних стандартів (з дуже низьким рівнем справжньої «заповідності»), та інші ОПТ нижчого статусу-РЛП, заказники тощо. Внаслідок цього при створенні нових природоохоронних територій відбувається заміна справжніх заповідників іншими категоріями ОПТ нижчого статусу (які чомусь теж називають «заповідними»). Велика кількість нових створюваних ОПТ з низьким природоохоронним статусом формально підвищує відсоток «заповідності» на території України, створюючи видимість розвиненої мережі «природно-заповідних» територій за фактичної відсутності справжньої заповідності. Відбувається заміна справжньої охорони природи (без використання та втручання) створенням ОПТ з  керованим режимом (активним втручанням), рекреаційною спрямованістю та природокористуванням. Нині в Україні часто можна чути помилкову думку, що заповідники – застаріла і зжила форма охорони навколишнього середовища, що вони непотрібні, не підходять для нашої густонаселеної країни і для умов ринкової економіки. А головне, що строга (абсолютна) заповідність – це утопія, і що більше ніде у світі, зокрема в Європі, немає строгих заповідників. І це часто кажуть представники наукових та природоохоронних установ.

Тим часом суворі природні заповідники категорії І-а є досить поширеною формою охорони природи у світі і, зокрема, в Європі. Це області відносно або повністю недоторкані людьми, без господарського використання та антропогенного розвитку.

15.09.2024   Рубрики: Борьба за заповедность, Новости